Чи можна бути щасливим в нещасливому суспільстві?

Прислів'я мовить: "Моя хата скраю - нічого не знаю".

Дехто вважає, що можна жити, не переймаючись чужими клопотами, суспільними проблемами, а віддавши себе служінню сім'ї, дбаючи про благополуччя своїх близьких і рідних. Багато ж хто переконаний, що повноцінним є життя з турботою про інших.

Як має ставитися до цього людина, прагнучи до щасливого життя?

На мою думку, лише турбуючись про інших і переймаючись суспільними проблемами, можна збудувати щасливе життя. Кожен сам творець свого щастя, і цей індивідуальний акт творіння вимагає далекоглядності та всеохопності. Спробую навести кілька аргументів на підтвердження своєї позиції.

По-перше, наше життя нерозривно зв'язане з життям наших сусідів та співвітчизників. Іншими словами, те, що сьогодні відбувається в державі, завтра відбуватиметься в твоєму домі. Лише вирішення суспільних проблем дає впевненість у щасливому майбутньому. Тут на допомогу нам приходить скарбниця української літератури. Згадаймо кіноповість Олександра Довженка "Україна в огні". Сини Купріяна Хуторного тікають з поля бою, посилаючись на те, що "броня тонка". Дезертирство дало хлопцям можливість повернутися додому й тим самим врятувати собі життя. Але ось уже за кілька днів юнаки змушені стати до лав поліції, а в перспективі - убити власного батька. Піклуючись лише про власні інтереси, вони накликали на себе та своїх близьких ще більшу біду. Натомість, чудовий приклад громадянської позиції подав нам Іван Франко у своєму вірші "Гімн": "Дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю... Міліони радо йдуть, бо се голос духа чуть... І де тільки він роздастся, щезнуть сльози, сум, нещастя... не ридать, а здобувати. Дітям хоч, як не собі, кращу долю в боротьбі." Саме ці слова мають стати заповіддю кожного свідомого громадянина. Адже тільки така людина, свідома й активна в громадському житті, має право на щастя.

По-друге, лише спільними діями можна досягнути поступу. Лише згуртований народ має право називатись нацією. Пригадаймо історію: українці, що багато століть поневірялись в ярмах іноземних загарбників, таки здобули право на незалежність. Хіба не єдність допомогла нашому народу здобути власну державу? Варто згадати події шістдесятих років, коли під час прем'єри фільму Параджанова "Тіні забутих предків" українські поети-шістдесятники висловили свій протест щодо дій влади. Лише самовідданість і єдність письменників допомогли їм привернути увагу світової громадськості до важливих проблем. Подібні злагоджені дії українського народу, в кінцевому підсумку призвели до того, що на референдумі щодо питання незалежності України більш ніж дев'яносто відсотків українців проголосували "за".

Отже, лише активність і єдність усіх членів громади є запорукою особистого щастя кожного з нас.

Чи варто коритися долі?

Життя кожної людини складається по-різному. Часто можна почути: «Така вже доля, що тут вдієш?». Проте одні намагаються щось змінити у своєму житті, інші ж, навпаки, приймають усе таким, яким воно є, і не докладають жодних зусиль для змін. 
Чи варто коритися долі? 

Моя точка зору на цю проблему така: потрібно бути господарем свого життя, однак тим, чого змінити не можна, перейматись не варто. Зайві й беззмістовні переживання лише погіршать ситуацію.

Хоч моя думка, можливо, видається дивною, спробую підкріпити її кількома аргументами. По-перше, є в житті проблеми, вирішити які нам просто не дано. Для прикладу, смерть близької людини. Важко переоцінити трагічність даної проблеми, однак, як тут не побивайся, як не плач,  а долю не зміниш. Треба піднятися й жити далі. На згадку приходить Гриць Летючий, герой новели Василя Стефаника "Новина". Гриць не зміг змиритися зі смертю дружини. Дозволю собі застосувати тут сучасну термінологію, аби сказати, що він впав у тяжку депресію й не зміг взяти на себе опіку над двома доньками, що й обернулося вбивством однієї з них. Можливо, все було б інакше, якби Гриць зміг, як то кажуть, відпустити кохану. Живих треба цінувати й берегти, мертвих - пам'ятати.

По-друге, зациклюючись на певних нездійсненних бажаннях, ми витрачаємо купу сил та енергії, які могли б використати значно раціональніше, направивши їх в інше русло. Інколи варто не товкти воду в ступі, а покластись на долю, а там, з часом, і рішення знайдеться. Скарбниця української літератури знову приходить на допомогу. Згадаймо Степана Радченка, героя роману Валер'яна Підмогильного "Місто". Степан, написавши своє перше оповідання, хотів показати його відомому тоді редактору, однак той відмовився приймати юного автора, посилаючись на свою зайнятість. Степан тяжко засумував і навіть хотів порвати з літературою, однак не став зациклюватись на даному непорозумінні. З часом, юнак знову взявся за перо і став відомим письменником. Так, поклавшись на сприяння долі, Степан Радченко зумів стати шанованою людиною в літературних колах, до яких його спершу так неохоче приймали. І хоча мій життєвий досвід ще порівняно малий, хочу сказати, що сам стикався з подібними ситуаціями. Кілька років тому в моїй школі вчилась одна справді симпатична дівчина. Я довго намагався з нею познайомитись, однак вона відверто й нахабно ігнорувала мене. Пройшло півроку, і якось так сталось, що ми зовсім випадково зав'язали розмову. Зараз ми з цією дівчиною дуже хороші друзі. І мушу зазначити, що за її неприступністю ховалась справжня вірність і відданість високим ідеалам. Я вдячний долі за ті цікаві повороти, що їх вона так любить підносити нам в найнеочікуваніші моменти й щоразу під новим, але незмінно вишуканим соусом.

На завершення свого роздуму підсумую: я аж ніяк не стверджую, що треба опускати руки, якраз навпаки, боротись потрібно до останнього. От тільки коли настає те "останнє", не варто товкти головою в стіну, натомість куди краще впасти в теплі обійми старої-доброї долі й дозволити їй нести себе до світлих просторів Земель Обітованих.

Філософія (варіант 2)

1) У чому полягає відмінність між поняттями задоволення, радість і щастя? Поясніть свою думку.

Всі три поняття означають стан людини. Позитивні емоції. Відрізняються вони рівнем обширності.

• Задоволення - миттєва позитивна емоція, викликана сприятливим перебігом подій, досягнення певної цілі. Задоволення стосується лише конкретної чітко окресленої ситуації. Наприклад: можна бути задоволеним погодою, покупкою, досягненням, отримати задоволення від прочитаної книги чи переглянутого фільму, бути задоволеним життям, собою (хоч останні поняття і є глобальними, вони цілком конкретні й відносно чітко окреслені). Іншими словами, задоволення - це коли щось конкретне відповіло цілком конкретним очікуванням.
• Радість - більш обширна позитивна емоція. Виникає внаслідок значного задоволення чи ряду задоволень. Зазвичай усвідомлення самих задоволень, що спричинили відчуття радості немає, тобто вони залишаються на підсвідомому рівні, тим самим залишаючи людині лише безпричинну й непоясненну, але приємну емоцію - радість. Для прикладу: дивлячись на захід сонця, нас переповнює радість. Причиною цього є задоволення ряду інстинктів, спрямованих на одержання порції тепла та корисного сонячного випромінювання (саме подібні інстинкти змушують нас відчувати радість при погляді на теплі сонячні кольори, адже дитині ніхто не читає лекцій з колористики, і тим не менше, споглядаючи будівлі, осяяні м'яким сонячним промінням, ця сама дитина мимоволі усміхається). Дані задоволення залишаються на підсвідомому рівні, тому зазвичай нам важко пояснити причини своєї радості. Щоб переконатись, що в радості є несвідоме раціональне коріння, повернемось до сонячного проміння. Спраглий подорожній під палючим сонцем не відчуває ніякої радості від споглядання прекрасних ландшафтів, залитих такими приємними в сприятливих обставинах сонячними променями. 
• Щастя - глобальне, всеохопне й ефемерне відчуття, викликане великою радістю. Відчуття повного задоволення всіма елементами буття (всі елементи, що не викликають задоволення, визнаються неважливими й усуваються на задній план в далекі закутки свідомості, тобто дане відчуття, по суті, є глибинним самообманом, що, тим не менше, не  робить його зайвим та непотрібним; це лише означає, що не варто дозволяти надмірному щастю затуманювати здорове раціо).
  Варто зазначити, що щастя може бути не лише емоцією чи відчуттям, а й глобальною характеристикою певних сфер людського життя. Для прикладу, може бути щасливе подружжя, щаслива старість. В даному випадку, щастя - це значне переважання позитивних моментів у певній сфері. Однак, таке розуміння щастя не вписується в ряд із задоволенням і радістю, оскільки перші два поняття означають емоції, а щастя (в даному випадку) є раціональною оцінкою певної ситуації.

2) Що таке свобода? З чого починається свобода людини і де вона закінчується? Чому?

Свобода — можливість чинити вибір відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності (Вікіпедія).

Дане поняття може вживатись виключно в контексті відносин між кількома інтелектуальними одиницями. Для прикладу, самотнього (в найглобальнішому плані) індивіда, себто Бога (згідно з уявленнями про Нього, усе є Ним і з Нього все походить, таким чином, немає нічого, що б могло стояти з Богом на одному рівні, аби хоч якось впливати на Нього), не можна вважати таким, що наділений свободою, адже немає жодного іншого інтелектуального створіння, що могло б Йому цю свободу дати, чи її в Нього забрати. Так само й нездатність людини літати не може вважатись обмеженням свободи, адже нема того, хто б її власне обмежував (хіба якщо розглядати крила як дар Творця, а їх відсутність – як Його небажання посприяти нам в наших вічних прагненнях до польотів).

Таким чином, поняття «свобода» передбачає обов’язкову наявність суб’єкта (того, хто свідомо чи несвідомо надає цю свободу) та об’єкта (того, кому ця свобода надається). Для прикладу, свобода слова: суб’єкт – держава, об’єкт - народ в цілому та людина зокрема. Вроджена здатність говорити не є свободою, адже тут відсутній суб’єкт (знову ж таки, якщо не розцінювати це як дар Вищих сил).

Живучи в суспільстві, ми нерозривно зв’язані такою густою сіткою взаємовідносин, що постійно (зазвичай мимоволі) стаємо то об’єктами, то суб’єктами певної свободи. Більше того, дуже часто, реалізуючи свою свободу, ми утискаємо чиюсь. Наприклад: людина А має пиріжок. Вона кладе його на стіл, де цей самий пиріжок знаходить людина Б і хоче його з’їсти. В даній ситуації, той, хто з’їсть пиріжок, утисне свободу іншого. Тому виникає закономірне питання: чия свобода повинна бути зверху.

Історичний розвиток сформував у суспільній свідомості систему моралі, що породила уявлення про те, що правильно, а що ні, а отже й створила уявлення про право. Право власності, право на життя і т.д. є самою основою цієї ж системи моралі. Керуючись термінологією Канта, дані права можна сприймати як апріорі (принаймні, саме таке місце вони займають в нашій свідомості), тобто логічного підґрунтя вони не потребують.

Отже, повертаючись до вищезгаданої «пиріжкової» моделі правових відносин і керуючись уявленнями про право власності, доходимо висновку, що саме людина А має право з’їсти пиріжок, тобто, в даній ситуації, реалізація її свободи є пріоритетною.

Важливим є той факт, що дана модель діє за умови, що А = Б, тобто за умови якісної рівності обох людей (рівноправ’я). Якщо ж А ≠ Б, потрібно враховувати суспільний устрій, як приклад глобального втілення існуючою системи моралі. Для прикладу, в умовах феодалізму, для якого характерна відсутність рівності особистих прав представників різних суспільних груп, при А < Б (наприклад: А – селянин, Б – монарх), пріоритетною є реалізація свободи людини Б, адже її високе соціальне становище нівелює право власності людини А, котра, певною мірою, може вважатись власністю людини Б. Натомість, в умовах демократії, формується нова система моралі, в якій особисті права кожної людини не залежать від соціального становища, таким чином, яким би не було співвідношення між А та Б, саме право власності є першочерговим (і єдиним) аргументом в розв’язанні даної моделі.

Таким чином, свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Власне право і є уявленням про те, чия свобода в певній ситуації повинна бути захищена, а чия утиснена.

3) За якими ознаками людина розрізняє красу і потворність? Існують чи ні абсолютна краса і абсолютна потворність? Чому?

Найпростіша функція нервової системи живих істот – пов’язування певних груп елементів (подразник – потенційна небезпека – реакція). Таким чином, утворення асоціативних груп є самою основою діяльності нашого мозку.

Прекрасне – те, що на глибинному рівні асоціюється з чимось сприятливим.
Потворне – несприятливим.

Важко сказати, за якими ознаками розрізняється краса та потворність, адже дана оцінка проходить на підсвідомому рівні. Ми просто відчуваємо позитивні або негативні емоції при погляді на ті чи інші речі. Саме це і є основним критерієм.

Варто зазначити, що кожна людина проходить індивідуальний шлях розвитку, набираючись індивідуального досвіду, який формує індивідуальну систему асоціативних груп. Таку систему ми називаємо смаком, навіть наголошуємо на її індивідуальному характері, кажучи, що смак у кожного свій.

Саме тому, не існує ні абсолютної краси, ні абсолютної потворності. Адже кожен об’єкт викликає величезний ряд асоціацій, система котрих, як відома, у всіх різна. Таким чином, навіть якщо штучно створити певний об’єкт, передбачивши кожен  критерій, за яким його оцінюватиме людський мозок, кожною людиною він сприйматиметься по-різному, бо не існує ніяких загальноприйнятих еталонів краси чи потворності.

Отже, Муза в кожного своя.

Як добро має перемагати в нашому недоброму світі?

Питання несправедливості світу піднімається ще з допотопних часів. Вже Адам, бувши вигнаним з Едему, нарікав на тяжку й безпросвітну долю. Що вже й казати про суспільну несправедливість, що вперше отримала своє втілення в особах Каїна й Авеля. Євреї поневіряються в Єгипті, після чого ангел во ім'я справедливості масово винищує немовлят, аби висловити єгиптянам Господнє "фе". Рідні брати продають в рабство Йосифа. Ведмедиця роздирає сорок дітей за насмішку над пророком. Страсті Христові. Переслідування перших християн. Переслідування нехристиян. Свята інквізиція. Хрестові походи. Список можна продовжувати, однак нічого суттєво нового не буде. Все це творилось во ім'я добра й справедливості, натомість, стало прикладом кровожерливої жорстокості нашого світу. Кажуть, на нас чекає пекло, але не все так погано... ми вже там. Ми вже горимо у вічному вогні несправедливості, ненависті, жорстокості й безнадії. Причому, що цікаво, ми самі є горючим для цього полум'я. Іншими словами, ми самі розпалюємо багаття, на якому нас повільно просмажують. Отже, теоретично, можна припинити цей процес. Проблема в тому, що на одному вогнищі смажиться все суспільство вцілому. Протистояння одного індивідуума не здатне нічого змінити. Лише загальний спротив, лише спільні зусилля здатні виправити ситуацію, піднісши нас до самого Олімпу.
Безрезультатність боротьби окремого індивідуума з несправедливістю світу є провідною ідеєю роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Все життя, Чіпка горить в полум'ї жорстокості, намагаючись відшукати в ньому прохолодну водойму "правди", однак, чого й треба було чекати, сам стає найгарячішою точною того самого полум'я. "Скрізь неправда... Скрізь! Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись від неї... Втекти від неї. Плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знов падаєш... Коли б можна, - увесь світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..".

"Життя! В ньому стільки переконливої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість" (Аркадій Любченко)

Життя - дар одноразового характеру (безглуздо говорити про періодичність, не виходячи за межі одного періоду). Ми ніколи не знаємо де воно обірветься (закінчиться період), а тому, маємо чудову мотивацію жити "як востанє". Хіба це не геніальний задум? Всі невдоволені несправедливістю світу, у всіх життя тяжке й непідйомне. А хто готовий його позбутись? Хто з усіх цих депресивних критиків Провидіння готовий реально щось змінити? Ми вже в раю, але самим небажанням (нездатністю) вірити в це, творимо в ньому пекло. Кожен сам творець свого щастя й добробуту. І лише той, хто не готовий будувати, посилається на різні зовнішні нюанси, що так чи інакше не дають йому втілити свої плани.
Кожна перешкода - це паркан, а не прірва. Принципова різниця полягає в тому, що через паркан можна перелізти, однак, для цього потрібно затратити певні зусилля, а деколи й порвати штани об цвяхи. Багато хто просто сідає під парканом, нарікаючи на тих, хто його збудував і не роблячи нічого, щоб просуватись вперед. В свідомості цих людей, паркан стає прірвою, яка фізично унеможливлює будь-яке подальше просування. Битись головою об паркан, рвати на собі сорочку й кричати про несправедливість системи... гарно, ефектно, беззмістовно. Через перешкоди треба переступати ("Ні, я буду крізь сльзи сміятись, серед лиха співати пісні..." Леся Українка). Але саме ПЕРЕСТУПАТИ, щоб іти далі, а не тратити життя на повалення одного паркану.
Саме це, як на мене, мав на увазі Аркадій Любченко, кажучи наступні слова: "Життя! В ньому стільки переконливої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість".

Традиції і звичаї - важливий складник народної педагогіки

Звичаїї й традиції - обряди певної суспільної одиниці, що передаються з покоління в покоління, тим самим не припиняючи свого формування. Це сформовані століттями ритуали, що є основним елементом культурної ідентичності. Без них народ не є народом. Чудовий приклад безумовного слідування традиціям - Наум Дрот (та й уся його сім'я) з твору Григорія Квітки-Основ'яненка "Маруся".
І отут виникає основна розбіжність. З одного боку, традиції та звичаї - набір беззмістовних стереотипів, яких варто позбуватись. З іншого ж - це найбільше надбання народу, якому треба слідувати з патріотичних міркувань.
Позитивний момент: Звичаї й традиції - частина великої народної мудрості, що формувалась не одне століття. Це не завжди достовірне джерело інформації (забобони), але, тим не менше, досить вагоме і куди краще перевірене, ніж те може дозволити досвід окремого індивідуума.  Більше того, це основа нашої народної єдності, показник відмінності від інших народів. Нація постає лише зі свідомого своєї ідентичності народу. Єдність - ось наріжний камінь державного добробуту. І саме традиції та звичаї є основним єднаючим фактором. Доки ми дотримуємось традицій наших предків, доки зберігаємо пам'ять про них - лиш доти можемо називати себе народом.
Негативний момент: Звичаї та традиції, як вже було сказано раніше - беззмістовний набір стереотипів. Ми виконуємо певні обряди, аргументуючи їх таким звичним "так треба". Не шукаємо причини, та й не потребуємо її... Класична "зазомбованість". Подібні безпричинні обряди перетворюють мислячу націю на стадо рабів, готових без зайвих питань виконувати будь-які вказівки. В даному випадку, народне надбання стає ворогом цього-таки народу.
Отже маємо: Дотримуючись звичаїв та традицій, ми вбиваємо в собі волелюбну й боєздатну націю. Не дотримуючись - втрачаємо національну ідентичність і взагалі перестаємо бути нацією. Так що ж робити? Як завжди, шукати золоту середину. В нашому житті має мати мусце пошана до звичаїв і традиції нашого народу. Однак, при тому, слідування традиціям не повинно переростати у фанатизм, бо, як то кажуть, доброго багато не буває (до речі, теж народне надбання)...

Чи варто в наш час бути романтиком?

Бути романтиком - елемент характеру. Це доля, покликання, дар, прокляття й діагноз. Це не те, що можна для себе обрати, як одяг, це щось, з чим ми народжуємось. Певна характеристика людини, як музичний слух чи колір волосся. Отже, зовсім недоцільно говорити про те, чи варто бути романтиком, оскільки, в даному випадку, від нас нічого не залежить. Ми лише актори, які грають за сценарієм, написаним для них Вищими силами, котрі, власне кажучи, і є власниками всього нашого Театру. Ми перебираєм на себе роль Творця, намагаємся приймати рішення, які насправді приймати не нам. Вносимо деструкцію в "сценарій", замість того, щоб довіряти Всемогутньому й Всесильному Батькові. Замість того, щоб просто лягти на Його руки й дати нести себе прямо до раю, ми зриваємось і біжимо "поперед батька (Батька) в пекло". Погляньмо на життєві принципи Наума Дрота (героя твору Григорія Квітки-Основ'яненка "Маруся"): "...його (себто Божа) воля святая! Він зна, для чого що робиться.", "...у бога все готово, його свята воленька!".
Але не всі народжені бути маріонетками. Ніколи не досягне висот той, хто вважає себе рабом (хай навіть Божим). 90% успіху залежить від самосприйняття (віри в себе). Той, хто звик підкорятись чужим рішенням, не зможе приймати власні й нав'язувати їх іншим. Маси йдуть за "пастирями", а не за "вівцями". "Вівці" покірні й слабкі. Вони приречені бути рабами, яким, як відомо, нема місця на Олімпі.
Висновок: Рабів до раю не пускають. Романтиками народжуються, це правда. Однак, не варто, вдаватись до такої звичної нам абсолютизації. Люди міняються. В кінцевому підсумку, "вівці" залишаються тими, ким народились, тоді як "пастирі" створюють себе самі. Бути творцем чи творінням... Вибір за тобою.