"Життя! В ньому стільки переконливої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість" (Аркадій Любченко)

Життя - дар одноразового характеру (безглуздо говорити про періодичність, не виходячи за межі одного періоду). Ми ніколи не знаємо де воно обірветься (закінчиться період), а тому, маємо чудову мотивацію жити "як востанє". Хіба це не геніальний задум? Всі невдоволені несправедливістю світу, у всіх життя тяжке й непідйомне. А хто готовий його позбутись? Хто з усіх цих депресивних критиків Провидіння готовий реально щось змінити? Ми вже в раю, але самим небажанням (нездатністю) вірити в це, творимо в ньому пекло. Кожен сам творець свого щастя й добробуту. І лише той, хто не готовий будувати, посилається на різні зовнішні нюанси, що так чи інакше не дають йому втілити свої плани.
Кожна перешкода - це паркан, а не прірва. Принципова різниця полягає в тому, що через паркан можна перелізти, однак, для цього потрібно затратити певні зусилля, а деколи й порвати штани об цвяхи. Багато хто просто сідає під парканом, нарікаючи на тих, хто його збудував і не роблячи нічого, щоб просуватись вперед. В свідомості цих людей, паркан стає прірвою, яка фізично унеможливлює будь-яке подальше просування. Битись головою об паркан, рвати на собі сорочку й кричати про несправедливість системи... гарно, ефектно, беззмістовно. Через перешкоди треба переступати ("Ні, я буду крізь сльзи сміятись, серед лиха співати пісні..." Леся Українка). Але саме ПЕРЕСТУПАТИ, щоб іти далі, а не тратити життя на повалення одного паркану.
Саме це, як на мене, мав на увазі Аркадій Любченко, кажучи наступні слова: "Життя! В ньому стільки переконливої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість".

Традиції і звичаї - важливий складник народної педагогіки

Звичаїї й традиції - обряди певної суспільної одиниці, що передаються з покоління в покоління, тим самим не припиняючи свого формування. Це сформовані століттями ритуали, що є основним елементом культурної ідентичності. Без них народ не є народом. Чудовий приклад безумовного слідування традиціям - Наум Дрот (та й уся його сім'я) з твору Григорія Квітки-Основ'яненка "Маруся".
І отут виникає основна розбіжність. З одного боку, традиції та звичаї - набір беззмістовних стереотипів, яких варто позбуватись. З іншого ж - це найбільше надбання народу, якому треба слідувати з патріотичних міркувань.
Позитивний момент: Звичаї й традиції - частина великої народної мудрості, що формувалась не одне століття. Це не завжди достовірне джерело інформації (забобони), але, тим не менше, досить вагоме і куди краще перевірене, ніж те може дозволити досвід окремого індивідуума.  Більше того, це основа нашої народної єдності, показник відмінності від інших народів. Нація постає лише зі свідомого своєї ідентичності народу. Єдність - ось наріжний камінь державного добробуту. І саме традиції та звичаї є основним єднаючим фактором. Доки ми дотримуємось традицій наших предків, доки зберігаємо пам'ять про них - лиш доти можемо називати себе народом.
Негативний момент: Звичаї та традиції, як вже було сказано раніше - беззмістовний набір стереотипів. Ми виконуємо певні обряди, аргументуючи їх таким звичним "так треба". Не шукаємо причини, та й не потребуємо її... Класична "зазомбованість". Подібні безпричинні обряди перетворюють мислячу націю на стадо рабів, готових без зайвих питань виконувати будь-які вказівки. В даному випадку, народне надбання стає ворогом цього-таки народу.
Отже маємо: Дотримуючись звичаїв та традицій, ми вбиваємо в собі волелюбну й боєздатну націю. Не дотримуючись - втрачаємо національну ідентичність і взагалі перестаємо бути нацією. Так що ж робити? Як завжди, шукати золоту середину. В нашому житті має мати мусце пошана до звичаїв і традиції нашого народу. Однак, при тому, слідування традиціям не повинно переростати у фанатизм, бо, як то кажуть, доброго багато не буває (до речі, теж народне надбання)...

Чи варто в наш час бути романтиком?

Бути романтиком - елемент характеру. Це доля, покликання, дар, прокляття й діагноз. Це не те, що можна для себе обрати, як одяг, це щось, з чим ми народжуємось. Певна характеристика людини, як музичний слух чи колір волосся. Отже, зовсім недоцільно говорити про те, чи варто бути романтиком, оскільки, в даному випадку, від нас нічого не залежить. Ми лише актори, які грають за сценарієм, написаним для них Вищими силами, котрі, власне кажучи, і є власниками всього нашого Театру. Ми перебираєм на себе роль Творця, намагаємся приймати рішення, які насправді приймати не нам. Вносимо деструкцію в "сценарій", замість того, щоб довіряти Всемогутньому й Всесильному Батькові. Замість того, щоб просто лягти на Його руки й дати нести себе прямо до раю, ми зриваємось і біжимо "поперед батька (Батька) в пекло". Погляньмо на життєві принципи Наума Дрота (героя твору Григорія Квітки-Основ'яненка "Маруся"): "...його (себто Божа) воля святая! Він зна, для чого що робиться.", "...у бога все готово, його свята воленька!".
Але не всі народжені бути маріонетками. Ніколи не досягне висот той, хто вважає себе рабом (хай навіть Божим). 90% успіху залежить від самосприйняття (віри в себе). Той, хто звик підкорятись чужим рішенням, не зможе приймати власні й нав'язувати їх іншим. Маси йдуть за "пастирями", а не за "вівцями". "Вівці" покірні й слабкі. Вони приречені бути рабами, яким, як відомо, нема місця на Олімпі.
Висновок: Рабів до раю не пускають. Романтиками народжуються, це правда. Однак, не варто, вдаватись до такої звичної нам абсолютизації. Люди міняються. В кінцевому підсумку, "вівці" залишаються тими, ким народились, тоді як "пастирі" створюють себе самі. Бути творцем чи творінням... Вибір за тобою.

Як я розумію висловлювання Григорія Сковороди "Копай всередині себе криницю для тієї води, яка зросить і твою оселю, і сусідську"

На мою думку, в дану тезу геній-філософ вклав наступний зміст: відкрий своє серце ближньому... твоя душа - неозорий простір, самотнє его приречене блукати в безмежності цього простору, поневіряючись від монотонності й беззмістовності власного існування.

В наші дні, досить популярним напрямком є втеча від буденності, від стереотипів, нетрадиційність поглядів, відмінність від "сірої маси" (а головне - показати свою нестандартність, наголосити на своїй "іншості"). Масовий спротив стандартам стає мейнстрімом, а отже - формує свої стандарти. Показова оригінальність - всього лиш черговий тренд. Чергова мода на чергове масове божевілля. "Сіра маса" витісняється "Кольоровою", візуально яскравішою, але все тою ж Масою. Спротив заради спротиву, "брейк зе систем, бо так треба" - така характеристика сучасних молодіжних тенденцій.
Справжня оригінальність - це діагноз. Це доля. Невідвороність. Дар, і водночас - прокляття. Не той непересічний, хто зумів виділитись з маси, а той, хто не зумів у неї вписатись. Такі люди не хизуються своєю нестандартністю, не кричать "ЯНЕМАСА!". Вони самотні від природи. Вони не потребують суспільства. Вони творці, а не творіння. Такі люди вільні від стереотипів. Це найглибша й найцінніша свобода, проти якої "все злото - лиш болото".  Звідси випливає висновок: вроджена нестандартніть - неймовірний дар, що робить людину безсмертною у всіх значеннях.

Але у всього є своя ціна. Чим більша сила - тим більша відповідальність. Геніальність приречена на самотність. І якщо вище я описував самотність як блаженство, зараз пропоную заглибитись в її негативні сторони. Люська душа, як великий будинок. В ній знайдеться місце для всіх, а самотність прирікає на монотонне блукання. Ми створені, щоб любити не тільки себе, а й інших ("Всякому серцю - любов і тепло"). В цьому, на мою думку, секрет душевної гармонії, якої так шукав Сковорода: щасливий лише той, в чиїй душі є криниця, з якої в спеку можна напитись самому й напоїти друга. Свіжа благодатна вода з внутрішньої криниц стає елеєм тільки тоді, коли нею поділишся. Самотність (справжня, вроджена самотність) позбавляє людину здатності задовольнити свої суспільні інстинкти. Це створює постійну внутрішню порожнечу, відчуття неповноцінності, часто доводить до божевілля. Хтозна... можливо, саме в божевільних "розум, як чистий кришталь". 

Сила: Любов до себе - в любові до інших. Нездатність любити - прокляття, яке не варто самому собі нав'язувати (принаймні, якщо не гориш бажанням зневжати страшну сталь смерті у відповідному на те місці).

Я людина, і це звання багато до чого зобов'язує

Всі ми люди (не беручи до уваги імовірність існування позаземних цивілізацій, здатних читати українською, єдиним читачем цих слів може бути людина). Та чи всі достойні цього звання? Відповідь на дане питання залежить від того, що ми вкладаємо в поняття "бути людиною".
Як я вже писав у попередніх творах, на відміну від інших тварин, в людини, крім інстинкту самозбереження, є так званий інстинкт "піклування про ближнього". Впринципі, ми самі обираємо, якому інстинкту надавати перевагу і в яких ситуаціях. Але якщо розглядати людину через призму усталеної в існуючому суспільстві системи моралі, ми зобов'язані підкорятись потягу любові до ближнього. Ми називаємо це людяністю. Не буду зачіпати тему доцільності її возвеличення, просто спробую погодитись з тезою, що бути людиною - значить бути людяним.
Проблема людяності гарно розкриваєтья в новелі Миколи Хвильового "Я (романтика)".  Чого тільки варті слова головного героя: "Я чекіст, але я і людина". Автору цих слів постійно доводиться розриватись між людяністю романтичної натури і відчуттям обов'язку перед Революцією. Кривавого обов'язку чекіста, в якому не повинно бути місця ні милосердю, ні співчуттю, ні жодним іншим елементам людяності. Ідея понад усе. Ідея стає вище романтики, вище любові до матері, вище нього самого. Головний герой в творі, попри всю аморальність своїх вчинків, жодним чином не осуджується. Він іде проти себе, йде проти своєї людської сутності. Втрачає себе, а це одна з найбільших мук, що загрожують людині. Бо всі страждання можла згладити надією на краще майбутнє, в той час, як втрата себе передбачає повну безнадійність і безпросвтність світосприйняття суб'єкта (цікаво, що він-же й об'єкт, бо втрачає самого себе. Він втрачає і його втрачають). Біблійна розплата за вчинки чекає нас вже в цьому світі. Ми самі творимо з нього рай або пекло. Вирішальним пострілом, герой знищив свій світ, створив своє пекло, в якому поневірятиметься до кінця днів своїх.
Мораль: Довіряй своєму серцю, підеш проти нього - втратиш себе.

Шанобливість - приворотне зілля, що вселяє довколишнім любов

Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних.Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? (Матв.5:43-46)

Як відомо, ставлення до людей у нас різне. Одних хочеться обняти, іншим пустити кулю в лоба. Це цілком нормально. Як то кажуть, скільки людей, стільки й характерів. Часто вони бувають несумісними. Тоді людям просто не судилось бути друзями. Сама сутність одного дратує іншого, про яку любов і гармонію тут можна говорити? Для прикладу, одні люблять домінувати, інші - підкорятись. А як можуть прижитись двоє домінантів? Одному з них обов'язково доведеться іти проти себе. Наше ставлення до інших залежить від їхніх характерів (точніше, їх сумісності з нашими).
Але чи можна говорити про першочерговість даного фільтру? Хіба всіх тих, до кого відчуваємо симпатію чи неприязнь ми знаємо достатньо добре, щоб судити про їх внутрішній світ і його сумісність з нашим? Першою річчю, на яку ми звертаємо увагу, першим фільтром, через який пропускамо людину була, є і буде зовнішність. Як би вперто ми від цього не відхрещувались, як би силно не наголошували на важливості внутрішньому наповнення, гілка першості беззаперечно належить зовнішності (тут не йдеться про її пріорітетність, виключно про першість).
Однак, є й третій базовий фільтр. Хіба не викликають неприязнь ті, хто нас ображає, хіба не усміхаємось ми тим, хто подає нам руку? Ставлення до нас є другим первинним фільтром при знайомстві, та й взагалі, одним з основних у людських стосунках. Людина з прекрасною зовнішністю і чудовим характером ніколи не сподобається тому, кого вона зневажає. Іншими словами, не викликає поваги той, хто сам не вміє поважати.
Повернемось до біблійної цитати: "Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує". Схоже на те, що це суперечить всім законам взаємовідносин. Але запитайте себе, якщо всі житимуть за принципом "око за око", де обірветься ланцюг взаємоненависті? Якщо з двох ворогів один проявить пошану і милосердя до іншого, чи можливою буде подальша ненависть між ними. Добро повернеться добром, пошана - пошаною.
Тому, не варто ставити хрест на ворогах і недругах. Поцілуй ворога - і отримаєш нового друга (або у вухо, якщо все зовсім погано).

Будувати повітряні замки легше, ніж у них жити

Однією з основних відмінностей людини від інших тварин є здатність заглядати в майбутнє. Ми можемо уявляти, яким буде завтрашній день, будувати на нього плани. Саме створення планів і їх втілення перетворили наше життя з простого існування на рух вперед. І хоча, загалом, воно не має конкретної мети, наше життя наповнене невпинними процесами постановок цілей і спроб їх реалізації.
Завдяки здатності абстрактно мислити наша уява виходить далеко за рамки реальних можливостей. Саме тому не всі наші плани вдається реалізувати, а деякі є настільки захмарними, що саме питання їх реалізації навіть не постає в нашій свідомості. Таким чином, процеси планування майбутнього можна поділити на дві групи: фантазії та мрії.
Фантазією є форма планування, яка завдяки добре розвиненій уяві відходить від реальних можливостей настільки далеко, що на свідомому рівні ми навіть не розглядаємо способів її реалізації.
Мрії відрізняються від фантазій тим, що є достатньо реальними, щоб допускати імовірність їх здійснення, хай навіть невелику. Мрії, крім постановки мети, передбачають певний шлях її досягнення. Ідучи цим шляхом, ми маємо цілком реальну можливість здійснити свою мрію. Однак реалізація потребує певних зусиль, в той час як сам процес мріяння цього не передбачає. Він відбувається спонтанно, не потребує від нас ні самовіддачі, ні старанності. Цей процес можна порівняти хіба з диханням: доки ми живі, ми мріємо, безперервно і неконтрольовано. Мрії - необхідний елемент нашого існування. Це повітряні замки, будуючи які, ми не докладаємо жодних зусиль. Але жити в такому замку неможливо. Необхідно реалізувати його, перетворити в справжній, копати рови, тягати каміння. Це важко, тому зазвичай ми опускаємо руки і обмежуємось тою напіврозваленою халупкою, якою є наша реальність. Саме тому більшість мрій так і залишаються повітряними. Однак не варто забувати, що всі мрії здійсненні. Одні легше, інші важче, але їх можливо досягнути. Доклавши певних зусиль, поборовши свою лінь, можна збудувати всі омріяні замки. Бо ми самі є господарями свого життя і творцями свого раю.

Єдина справжня розкіш - це розкіш спілкування

Людина - суспільна істота. Скільки б ми не оспівували романтику відлюдності, потреба в суспільстві закладена в самій нашій природі. Візьмемо так званий стадний інстинкт. Він є наочним прикладом того, як людина схиляється до вибору більшості, часто, відкидаючи власний. Це при тому, що інстинкт самозбереження у всіх живих організмів є незаперечно пріорітетним, а рішення, згенеровані мозком кожної мислячої особи, підкоряючись  згаданому інстинкту, спрямовані, в першу чергу, саме на її індивідуальне благо. Чому ж тоді, інстинктивно, ми схиляємось до рішення, в якому першочерговість наших персональних інтересів поступається загальним?
Інсинкт - геніальний задум природи (йдеться про Вищий інтелект, тут і далі, звертатимемось до нього в образі природи), який не дає нам зробити певний вибір, що суперечить набору базових функцій, визначених для нас цією ж природою. Основні такі функції: вижити, дати потомство і забезпечити його виживання (не будемо заглиблюватись у філософські проблеми циклічності і безрезультатності даних функцій). Таким чином, завданням будь-якого інстинкту є збереження і продовження життя. Очевидно, метою суспільних інстинктів є подолання принципу "вбивства заради виживання". На відміну від багатьох "нижчих" істот, в наш ряд пріорітетів, окрім забезпечення власного блага, входить так звана "допомога ближньому". Принцип такої масової взаємопідтримки не дає її суб'єктам винищувати один одного, чим суттєво збільшує імовірність їхнього виживання. Зі всіх вищенаведених фактів, робимо висновок, що суспільні інстинкти є необхідною складовою нашого існування. Ідучи проти них, ми підриваємою принципи власного благоустрою, створені для нас природою.
Для того, щоб змусити нас підкорятись інстинктам, природа ввела в наш організм досить цікаві функції. Ми відчуваємо біль, засунувши руку в вогонь (забезпечення інстинкту самозбереження), відчуваємо статевий потяг до осіб протилежної статі (інстинкт продовження роду), переживаємо за своїх дітей (інстинкт збереження потомства), і нарешті, ми відчуваємо потребу спілкування (забезпечення суспільних інстинктів). Таким чином, потреба спілкування є однією з найбільших потреб людини, оскільки забезпечує виконання одного з найнеобхідніших базових інстинктів.
В літературі проблема спілкування яскраво розкривається в найзнаменитішому творі Даніеля Дефо "Робінзон Крузо". Головний герой двадцять вісім років провів на безлюдному острові, будучи повністю відрізаним від суспільства. Він зумів забезпечити усі свої приробні потреби, окрім єдиної - спілкування. Саме його відсутність найбільше надокучає Робінзону. Його відчайдушні спроби розмовляти з папугою чи з місцевим дикуном (йдеться про П'ятницю, і в даному випадку, спроби не були марними), регулярне читання Біблії, свідчать про повний переворот системи цінностей, в якій (якщо не брати до уваги основні потреби існування - їжу і т.д.) потреба спілкування зайняла пріорітетне місце, витіснивши на задній план всі інші потреби, цінність яких, за відсутності суспільства блякла подекуди, не залишаючи й сліду. Ось як Робінзон відгукується про знайдені гроші (такі потрібні в суспільстві й такі зайві за його відсутності): "Непотрібний мотлох! Нащо ти мені тепер? Ти й того не вартий, щоб нахилитися й підняти тебе з підлоги...".