Життя - дар одноразового характеру (безглуздо говорити про періодичність, не виходячи за межі одного періоду). Ми ніколи не знаємо де воно обірветься (закінчиться період), а тому, маємо чудову мотивацію жити "як востанє". Хіба це не геніальний задум? Всі невдоволені несправедливістю світу, у всіх життя тяжке й непідйомне. А хто готовий його позбутись? Хто з усіх цих депресивних критиків Провидіння готовий реально щось змінити? Ми вже в раю, але самим небажанням (нездатністю) вірити в це, творимо в ньому пекло. Кожен сам творець свого щастя й добробуту. І лише той, хто не готовий будувати, посилається на різні зовнішні нюанси, що так чи інакше не дають йому втілити свої плани.
Кожна перешкода - це паркан, а не прірва. Принципова різниця полягає в тому, що через паркан можна перелізти, однак, для цього потрібно затратити певні зусилля, а деколи й порвати штани об цвяхи. Багато хто просто сідає під парканом, нарікаючи на тих, хто його збудував і не роблячи нічого, щоб просуватись вперед. В свідомості цих людей, паркан стає прірвою, яка фізично унеможливлює будь-яке подальше просування. Битись головою об паркан, рвати на собі сорочку й кричати про несправедливість системи... гарно, ефектно, беззмістовно. Через перешкоди треба переступати ("Ні, я буду крізь сльзи сміятись, серед лиха співати пісні..." Леся Українка). Але саме ПЕРЕСТУПАТИ, щоб іти далі, а не тратити життя на повалення одного паркану.
Саме це, як на мене, мав на увазі Аркадій Любченко, кажучи наступні слова: "Життя! В ньому стільки переконливої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість".
Немає коментарів:
Дописати коментар