"Життя! В ньому стільки переконливої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість" (Аркадій Любченко)

Життя - дар одноразового характеру (безглуздо говорити про періодичність, не виходячи за межі одного періоду). Ми ніколи не знаємо де воно обірветься (закінчиться період), а тому, маємо чудову мотивацію жити "як востанє". Хіба це не геніальний задум? Всі невдоволені несправедливістю світу, у всіх життя тяжке й непідйомне. А хто готовий його позбутись? Хто з усіх цих депресивних критиків Провидіння готовий реально щось змінити? Ми вже в раю, але самим небажанням (нездатністю) вірити в це, творимо в ньому пекло. Кожен сам творець свого щастя й добробуту. І лише той, хто не готовий будувати, посилається на різні зовнішні нюанси, що так чи інакше не дають йому втілити свої плани.
Кожна перешкода - це паркан, а не прірва. Принципова різниця полягає в тому, що через паркан можна перелізти, однак, для цього потрібно затратити певні зусилля, а деколи й порвати штани об цвяхи. Багато хто просто сідає під парканом, нарікаючи на тих, хто його збудував і не роблячи нічого, щоб просуватись вперед. В свідомості цих людей, паркан стає прірвою, яка фізично унеможливлює будь-яке подальше просування. Битись головою об паркан, рвати на собі сорочку й кричати про несправедливість системи... гарно, ефектно, беззмістовно. Через перешкоди треба переступати ("Ні, я буду крізь сльзи сміятись, серед лиха співати пісні..." Леся Українка). Але саме ПЕРЕСТУПАТИ, щоб іти далі, а не тратити життя на повалення одного паркану.
Саме це, як на мене, мав на увазі Аркадій Любченко, кажучи наступні слова: "Життя! В ньому стільки переконливої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість".

Традиції і звичаї - важливий складник народної педагогіки

Звичаїї й традиції - обряди певної суспільної одиниці, що передаються з покоління в покоління, тим самим не припиняючи свого формування. Це сформовані століттями ритуали, що є основним елементом культурної ідентичності. Без них народ не є народом. Чудовий приклад безумовного слідування традиціям - Наум Дрот (та й уся його сім'я) з твору Григорія Квітки-Основ'яненка "Маруся".
І отут виникає основна розбіжність. З одного боку, традиції та звичаї - набір беззмістовних стереотипів, яких варто позбуватись. З іншого ж - це найбільше надбання народу, якому треба слідувати з патріотичних міркувань.
Позитивний момент: Звичаї й традиції - частина великої народної мудрості, що формувалась не одне століття. Це не завжди достовірне джерело інформації (забобони), але, тим не менше, досить вагоме і куди краще перевірене, ніж те може дозволити досвід окремого індивідуума.  Більше того, це основа нашої народної єдності, показник відмінності від інших народів. Нація постає лише зі свідомого своєї ідентичності народу. Єдність - ось наріжний камінь державного добробуту. І саме традиції та звичаї є основним єднаючим фактором. Доки ми дотримуємось традицій наших предків, доки зберігаємо пам'ять про них - лиш доти можемо називати себе народом.
Негативний момент: Звичаї та традиції, як вже було сказано раніше - беззмістовний набір стереотипів. Ми виконуємо певні обряди, аргументуючи їх таким звичним "так треба". Не шукаємо причини, та й не потребуємо її... Класична "зазомбованість". Подібні безпричинні обряди перетворюють мислячу націю на стадо рабів, готових без зайвих питань виконувати будь-які вказівки. В даному випадку, народне надбання стає ворогом цього-таки народу.
Отже маємо: Дотримуючись звичаїв та традицій, ми вбиваємо в собі волелюбну й боєздатну націю. Не дотримуючись - втрачаємо національну ідентичність і взагалі перестаємо бути нацією. Так що ж робити? Як завжди, шукати золоту середину. В нашому житті має мати мусце пошана до звичаїв і традиції нашого народу. Однак, при тому, слідування традиціям не повинно переростати у фанатизм, бо, як то кажуть, доброго багато не буває (до речі, теж народне надбання)...