Чи варто в наш час бути романтиком?

Бути романтиком - елемент характеру. Це доля, покликання, дар, прокляття й діагноз. Це не те, що можна для себе обрати, як одяг, це щось, з чим ми народжуємось. Певна характеристика людини, як музичний слух чи колір волосся. Отже, зовсім недоцільно говорити про те, чи варто бути романтиком, оскільки, в даному випадку, від нас нічого не залежить. Ми лише актори, які грають за сценарієм, написаним для них Вищими силами, котрі, власне кажучи, і є власниками всього нашого Театру. Ми перебираєм на себе роль Творця, намагаємся приймати рішення, які насправді приймати не нам. Вносимо деструкцію в "сценарій", замість того, щоб довіряти Всемогутньому й Всесильному Батькові. Замість того, щоб просто лягти на Його руки й дати нести себе прямо до раю, ми зриваємось і біжимо "поперед батька (Батька) в пекло". Погляньмо на життєві принципи Наума Дрота (героя твору Григорія Квітки-Основ'яненка "Маруся"): "...його (себто Божа) воля святая! Він зна, для чого що робиться.", "...у бога все готово, його свята воленька!".
Але не всі народжені бути маріонетками. Ніколи не досягне висот той, хто вважає себе рабом (хай навіть Божим). 90% успіху залежить від самосприйняття (віри в себе). Той, хто звик підкорятись чужим рішенням, не зможе приймати власні й нав'язувати їх іншим. Маси йдуть за "пастирями", а не за "вівцями". "Вівці" покірні й слабкі. Вони приречені бути рабами, яким, як відомо, нема місця на Олімпі.
Висновок: Рабів до раю не пускають. Романтиками народжуються, це правда. Однак, не варто, вдаватись до такої звичної нам абсолютизації. Люди міняються. В кінцевому підсумку, "вівці" залишаються тими, ким народились, тоді як "пастирі" створюють себе самі. Бути творцем чи творінням... Вибір за тобою.

Як я розумію висловлювання Григорія Сковороди "Копай всередині себе криницю для тієї води, яка зросить і твою оселю, і сусідську"

На мою думку, в дану тезу геній-філософ вклав наступний зміст: відкрий своє серце ближньому... твоя душа - неозорий простір, самотнє его приречене блукати в безмежності цього простору, поневіряючись від монотонності й беззмістовності власного існування.

В наші дні, досить популярним напрямком є втеча від буденності, від стереотипів, нетрадиційність поглядів, відмінність від "сірої маси" (а головне - показати свою нестандартність, наголосити на своїй "іншості"). Масовий спротив стандартам стає мейнстрімом, а отже - формує свої стандарти. Показова оригінальність - всього лиш черговий тренд. Чергова мода на чергове масове божевілля. "Сіра маса" витісняється "Кольоровою", візуально яскравішою, але все тою ж Масою. Спротив заради спротиву, "брейк зе систем, бо так треба" - така характеристика сучасних молодіжних тенденцій.
Справжня оригінальність - це діагноз. Це доля. Невідвороність. Дар, і водночас - прокляття. Не той непересічний, хто зумів виділитись з маси, а той, хто не зумів у неї вписатись. Такі люди не хизуються своєю нестандартністю, не кричать "ЯНЕМАСА!". Вони самотні від природи. Вони не потребують суспільства. Вони творці, а не творіння. Такі люди вільні від стереотипів. Це найглибша й найцінніша свобода, проти якої "все злото - лиш болото".  Звідси випливає висновок: вроджена нестандартніть - неймовірний дар, що робить людину безсмертною у всіх значеннях.

Але у всього є своя ціна. Чим більша сила - тим більша відповідальність. Геніальність приречена на самотність. І якщо вище я описував самотність як блаженство, зараз пропоную заглибитись в її негативні сторони. Люська душа, як великий будинок. В ній знайдеться місце для всіх, а самотність прирікає на монотонне блукання. Ми створені, щоб любити не тільки себе, а й інших ("Всякому серцю - любов і тепло"). В цьому, на мою думку, секрет душевної гармонії, якої так шукав Сковорода: щасливий лише той, в чиїй душі є криниця, з якої в спеку можна напитись самому й напоїти друга. Свіжа благодатна вода з внутрішньої криниц стає елеєм тільки тоді, коли нею поділишся. Самотність (справжня, вроджена самотність) позбавляє людину здатності задовольнити свої суспільні інстинкти. Це створює постійну внутрішню порожнечу, відчуття неповноцінності, часто доводить до божевілля. Хтозна... можливо, саме в божевільних "розум, як чистий кришталь". 

Сила: Любов до себе - в любові до інших. Нездатність любити - прокляття, яке не варто самому собі нав'язувати (принаймні, якщо не гориш бажанням зневжати страшну сталь смерті у відповідному на те місці).

Я людина, і це звання багато до чого зобов'язує

Всі ми люди (не беручи до уваги імовірність існування позаземних цивілізацій, здатних читати українською, єдиним читачем цих слів може бути людина). Та чи всі достойні цього звання? Відповідь на дане питання залежить від того, що ми вкладаємо в поняття "бути людиною".
Як я вже писав у попередніх творах, на відміну від інших тварин, в людини, крім інстинкту самозбереження, є так званий інстинкт "піклування про ближнього". Впринципі, ми самі обираємо, якому інстинкту надавати перевагу і в яких ситуаціях. Але якщо розглядати людину через призму усталеної в існуючому суспільстві системи моралі, ми зобов'язані підкорятись потягу любові до ближнього. Ми називаємо це людяністю. Не буду зачіпати тему доцільності її возвеличення, просто спробую погодитись з тезою, що бути людиною - значить бути людяним.
Проблема людяності гарно розкриваєтья в новелі Миколи Хвильового "Я (романтика)".  Чого тільки варті слова головного героя: "Я чекіст, але я і людина". Автору цих слів постійно доводиться розриватись між людяністю романтичної натури і відчуттям обов'язку перед Революцією. Кривавого обов'язку чекіста, в якому не повинно бути місця ні милосердю, ні співчуттю, ні жодним іншим елементам людяності. Ідея понад усе. Ідея стає вище романтики, вище любові до матері, вище нього самого. Головний герой в творі, попри всю аморальність своїх вчинків, жодним чином не осуджується. Він іде проти себе, йде проти своєї людської сутності. Втрачає себе, а це одна з найбільших мук, що загрожують людині. Бо всі страждання можла згладити надією на краще майбутнє, в той час, як втрата себе передбачає повну безнадійність і безпросвтність світосприйняття суб'єкта (цікаво, що він-же й об'єкт, бо втрачає самого себе. Він втрачає і його втрачають). Біблійна розплата за вчинки чекає нас вже в цьому світі. Ми самі творимо з нього рай або пекло. Вирішальним пострілом, герой знищив свій світ, створив своє пекло, в якому поневірятиметься до кінця днів своїх.
Мораль: Довіряй своєму серцю, підеш проти нього - втратиш себе.

Шанобливість - приворотне зілля, що вселяє довколишнім любов

Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних.Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? (Матв.5:43-46)

Як відомо, ставлення до людей у нас різне. Одних хочеться обняти, іншим пустити кулю в лоба. Це цілком нормально. Як то кажуть, скільки людей, стільки й характерів. Часто вони бувають несумісними. Тоді людям просто не судилось бути друзями. Сама сутність одного дратує іншого, про яку любов і гармонію тут можна говорити? Для прикладу, одні люблять домінувати, інші - підкорятись. А як можуть прижитись двоє домінантів? Одному з них обов'язково доведеться іти проти себе. Наше ставлення до інших залежить від їхніх характерів (точніше, їх сумісності з нашими).
Але чи можна говорити про першочерговість даного фільтру? Хіба всіх тих, до кого відчуваємо симпатію чи неприязнь ми знаємо достатньо добре, щоб судити про їх внутрішній світ і його сумісність з нашим? Першою річчю, на яку ми звертаємо увагу, першим фільтром, через який пропускамо людину була, є і буде зовнішність. Як би вперто ми від цього не відхрещувались, як би силно не наголошували на важливості внутрішньому наповнення, гілка першості беззаперечно належить зовнішності (тут не йдеться про її пріорітетність, виключно про першість).
Однак, є й третій базовий фільтр. Хіба не викликають неприязнь ті, хто нас ображає, хіба не усміхаємось ми тим, хто подає нам руку? Ставлення до нас є другим первинним фільтром при знайомстві, та й взагалі, одним з основних у людських стосунках. Людина з прекрасною зовнішністю і чудовим характером ніколи не сподобається тому, кого вона зневажає. Іншими словами, не викликає поваги той, хто сам не вміє поважати.
Повернемось до біблійної цитати: "Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує". Схоже на те, що це суперечить всім законам взаємовідносин. Але запитайте себе, якщо всі житимуть за принципом "око за око", де обірветься ланцюг взаємоненависті? Якщо з двох ворогів один проявить пошану і милосердя до іншого, чи можливою буде подальша ненависть між ними. Добро повернеться добром, пошана - пошаною.
Тому, не варто ставити хрест на ворогах і недругах. Поцілуй ворога - і отримаєш нового друга (або у вухо, якщо все зовсім погано).